Український театр зі Станіславським і без

Анотація

Здійснено спробу реконструювати принципи основних театральних шкіл України ХІХ–ХХ століть та етапи впровадження ідей Станіславського, естетики очолюваного ним театру та його методу в українську театральну культуру. Всупереч міфам про тотальне нав’язування системи Станіславського та його методу ледь не від початків радянської влади, виявлено не менш драматичну, однак відмінну історію і точку неповернення — 22 серпня 1950 року, дату початку кампанії з глибокого, а згодом і поглибленого вивчення «системи» українським театром та українською театральною педагогікою. Незважаючи на гучну медійну кампанію, вивчення «системи» і практика сценічного мистецтва розбіглися в різні боки: від 1960-х років «систему» викладали майстри, котрі отримали іншу базову освіту, отже, й спиралися на іншу методологію і, залежно від отриманої освіти, виокремлювали у «системі» придатні для їхнього досвіду елементи і прийоми: вихованці Леся Курбаса (М. Верхацький, М. Крушельницький, В.Скляренко та ін.) і Всеволода Мейєрхольда (В. Неллі) передбачувано акцентували метод фізичних дій. Особливості репертуарної політики влади в Україні і в українських театрах зокрема у поєднанні з домінуванням театрів музично-драматичного типу, а також традицій театральних шкіл ХІХ століття (галицька театральна школа — синтетичний актор, наддніпрянська — нутро) витворили акторські стилі, що не вписуються ні у категорії Станіславського (театр удавання / переживання), ні у категорії Курбаса (театр акцентованого впливу / вияву), ні у категорії інших майстрів. Не будучи ні синтезом, ні еклектикою, ці стилі було зумовлено особливостями конкретного художнього керівника і традиціями очолюваного ним театру.