Критика культурного популізму: огляд рефлексій західної аналітичної думки

Анотація

Постмодерна доба, відлік якої, так само, як contemporary art, більшість аналітиків веде від повоєнного (після Другої світової війни) часу, породжує чимало парадигмальних стратагем та визначень діатриби, які конкурують між собою. Зокрема, термінологічно хисткими є дефініції «постмодернізм», «post-постмодернізм», «метамодернізм», який певна частина критиків воліє вважати «високим», «пізнім», «викривленим», або «псевдомодернізмом» чи «digi-модернізмом». У процесі цієї активної дискусії суспільству з періодичною регулярністю повідомляють про «смерть», «кінець» мистецтва й арт-критики. В цьому контексті виру дискурсів, які відверто змагаються один з одним, є один доволі суттєвий контекстуальний пласт, пов’язаний із критикою культурного популізму, предмет якого складає протистояння двох соціальних конструктів: демократії та біовлади. Гостроти дискусії додає ситуація тотальної кризи сучасної культуротворчої діяльності, і, зокрема, неоліберальні візуальні практики, що від міленіуму потрапили під жорсткий патронат транснаціонального артбізнесу, креативні проєкти яких корегує ринок та бенчмаркінгова політика. Остання повністю витиснула / замінила політику естетики, тож усе це негативно впливає на теперішній розвиток світового мистецтва, ставлячи під питання майбутнє національного образотворення України, яке може бути анігільоване в «постетнічному» субстраті global public art. Тому у складних умовах протистояння російській навалі українська наука і мистецтво мусять вивчати цей величезний кластер проблем, зокрема в тому контексті, як його подає західноєвропейська аналітична думка, щоб зміцнювати власний самоідентифікаційний потенціал культурного і мистецького наративу, пропонуючи Заходу власну позицію і бачення звільнення креативної діяльності від маніпулятивного пресингу культуріндустрії.