Науковий журнал ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

Візуальні секвенції українського японізму

2025-12-02T15:27:08+02:00

Здійснено спробу на матеріалі творчості сучасних українських мистців осмислити феномен «українського японізму», розглядаючи його як проблему зв’язку візуальної образності з вербальним субстратом— механізмом свідомої ієрогліфізації художнього мислення. Акцент зроблено на сегменті, який вимірюється та визначається впливом природної мови на корекцію синтагматичної та семантичної схеми будови візуального тексту. У цьому контексті проаналізовано творчість сучасних українських художників. Доведено, що зазначений процес має характер непрямого семіозису та впливу лінгвістичної свідомості на утворення гнучкої та незамкненої візуальної системи. Ієрогліфізація постає у формі «візуальних японізмів», що сприймаються як окремий текст, розширюючи межі стильової системи та відкриваючи додаткові можливості розвитку пластичної мови. «Особливими прикметами» робіт, що вдаються до творчої семіотизації візуального далекосхідного концепту, є свідома гра з формою візуальних знаків, фактурою живописної та скульптурної іграфічної форми, семіотична гібридизація іконічного та індексального кодів із підсиленням дейктичної складової. У результаті поглиблюється семантична глибина мистецького висловлювання. Дослідження базується на методах формального, функціонального, мистецтвознавчого, семіотичного та лінгвоестетичного аналізу візуального твору. Обрано гнучкий формат аналізу та інтерпретації творів у вигляді «візуальних секвенцій», запропонований у свій час У. Еко («Vertigo»).

Феномен резильєнтності в контексті мистецької репрезентації та соціальної взаємодії

2025-12-02T15:30:48+02:00

Досліджено феномен резильєнтності в сучасному українському мистецтві в умовах війни на прикладі проєкту «Формула витривалості» (XVI платформа «Новітні спрямування»). Резильєнтність трактується як динамічний соціокультурний процес, що осмислюється через мистецькі практики. Аналіз здійснено в міждисциплінарному ракурсі, який поєднує дослідницький напрям «Мистецтво і конфлікт», реляційний підхід у сучасному мистецтві (Н. Бурріо) та концепцію культурної травми (Дж. Александер). З метою висвітлення ключових аспектів проєкту запропоновано три взаємопов’язані виміри: форма (різні художні практики, зокрема живопис, графіка, фотографія, інсталяції, перформанс, робота з текстом та партисипативні формати); зміст (війна як тотальна подія з соціальними та екологічними наслідками, травма, пам’ять і колективна рефлексія, досвід війни, персоналізований через мистецькі висловлювання художників, залучених до Сил оборони); а також соціальна взаємодія (волонтерська підтримка, культурний опір, освітньо-комунікативні інструменти платформи, що сприяють співпраці між митцями та аудиторією). Проєкт «Формула витривалості» демонструє, як мистецтво в умовах війни поєднує естетичні, терапевтичні й соціальні функції, виступаючи інструментом резильєнтності у відповідь на виклики воєнного часу

Діалектика свободи та відповідальності в сучасному українському мистецтві: аналіз виставок «Універсалізм» і «Глосарій»

2025-12-02T15:33:48+02:00

Розглянуто два виставкові проєкти — «Універсалізм» (Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України, 21 червня — 15 серпня 2025 року) та «Мистецтво після 2000‑го. Глосарій» (Національний центр «Український дім», 17 липня — 24 серпня 2025 року) — як репрезентативні моделі сучасного українського мистецтва, що поєднують художній, етичний і культурно-пам’ятний виміри. Обидва проєкти демонструють зростання ролі мистецтва як форми осмислення досвіду війни, суспільних трансформацій і пошуку нової гуманістичної мови. У центрі дослідження — діалектика свободи творчого висловлювання та відповідальності перед суспільством, історією й майбутнім. Показано, як кураторські стратегії та тематичні структури перетворюють мистецький простір на лабораторію етичних рішень, де естетика взаємодіє з етикою, а індивідуальна позиція митця інтегрується у колективний досвід пам’яті. Методологічну основу дослідження становлять герменевтичний і семіотичний аналіз кураторських текстів, порівняльний підхід до виставкових структур та культурнопам’ятна перспектива, що дає змогу розглядати експозиційний простір як медіум збереження і трансляції смислів. Під час аналізу виявлено спільні риси обох проєктів: орієнтацію на діалог, відкриту інтерпретацію, залучення глядача як співтворця сенсів — і показано, як ці принципи втілюють сучасні тенденції етичного кураторства. У висновках підкреслено, що взаємодія свободи й відповідальності, національного й універсального, традиції й сучасності формує концептуальний профіль українського мистецтва доби війни та визначає його місце в глобальному гуманітарному дискурсі.

Роль звукового оформлення у формуванні культурно-емоційного впливу блокбастерів про Бетмена (1940–2020‑ті)

2025-12-02T15:36:25+02:00

Проаналізовано роль звукового оформлення у формуванні культурно-емоційного впливу блокбастерів про Бетмена (1940–2020‑ті) як логічного продовження візуального ряду, що передає емоційну завантаженість мізансцен. Показано, що в сучасному кінематографі звук є самостійним художнім елементом, який визначає ритм епізоду, підкреслює драматургічні акценти, розкриває психологічний стан персонажів. Музичні мотиви, ефекти руху, амбієнтні (фонові, «атмосферні») й аудіотехнічні компоненти органічно інтегруються з візуальним рядом, створюючи цілісну аудіовізуальну композицію, яка є продовженням дії та логічним маркером настроєвого заповнення сцени. Підкреслено, що в блокбастерах про Бетмена звук виконує кілька взаємопов’язаних функцій. По-перше, є емоційним інструментом, який формує атмосферу, поглиблює переживання і дає змогу глядачеві прочитувати внутрішній стан персонажів поза словами. По-друге, звук допомагає розповідати історію: тембр, ритм ударів, відлуння та розташування шумових ефектів у просторі акцентують мистецтво монтажу, дозволяючи глядачеві зрозуміти і відчути те, що відбувається в сцені. Тому музичні лейтмотиви стають символічними маркерами персонажів і конфліктів, окреслюючи структуру і динаміку мізансцен. Встановлено, що звукове рішення блокбастерів про Бетмена формує своєрідний культурно-емоційний простір, де підкреслюються контрасти, акценти, психологічна напруга. Звук стає автономним носієм сенсу, допомагає створювати цілісний кінематографічний досвід, відмінний від фільмів інших жанрів. Аудіальна складова, інтегрована в мізансцени, дає змогу глядачеві не лише спостерігати, а й переживати історію, роблячи слухове сприйняття невіддільною частиною художнього змісту та культурного впливу блокбастера як системного наративу. Наукове вивчення кінофраншизи про Бетмена з погляду культурологічного значення звукового оформлення блокбастерів, розрахованих на широке коло глядачів, дозволяє з’ясувати ключовий момент стрижневого фактора повнометражних і багатосерійних фільмів у розкритті внутрішньої та зовнішньої природи людини й усвідомленні безмежної величі естетичної гармонії.

Симетрія та її руйнування як формотворчі чинники в сучасному мистецтві

2025-12-02T15:39:02+02:00

Досліджено діалектику симетрії та її руйнування як формотворчих принципів у модерному та сучасному мистецтві. Спираючись на комплексну методологію, що поєднує культурологічний, філософський, математичний та когнітивний підходи, симетрію розглянуто як динамічну категорію, що набуває життєвої сили завдяки своєму порушенню. Дослідження ґрунтується на п’яти впливових розвідках: Ієна Крістофера Мак-Мануса — про асиметрію як естетичну необхідність; Пітера Лу і Пола Стейнґардта — про квазікристалічну модульність; Річарда Тейлора, Адама Миколича та Девіда Джонаса — про фрактальну складність; Крістофера Тайлера — про перцептивні «якорі»; Ганни Вайксельбаум, Гельмута Ледера й Ульріха Анзорґе — про вплив мистецького досвіду на сприйняття симетрії та асиметрії. На прикладі творчості чотирьох митців — Соні Делоне, Віктора Сидоренка, Жанни Кадирової і Романа Мініна — доведено, що художники використовують симетрію як упізнаваний конвенційний засіб й водночас руйнують її, щоб вибудувати ритм, сенс і досягти емоційної реакції. З’ясовано, що орфічні композиції С. Делоне дестабілізують геометрію через кольорову дисонантність; «Жорна часу» В. Сидоренка розламують канонічну рівновагу, відображаючи екзистенційну відчуженість; Ж. Кадирова у трагічний час війни трансформує модульні сітки та симетричні архетипи у метафори крихкості; Р. Мінін переосмислює індустріальну модульність як зруйновані монументи праці й пам’яті. Узагальнюючи результати, доведено, що художня виразність постає не з ідеального порядку чи хаосу самих по собі, а з їхньої взаємодії. Показано, що симетрія є основою стабільності та зрозумілості, тоді як її цілеспрямоване руйнування надає мистецтву експресивної глибини та семантичної значущості.

Акустичні наративи як інструмент м’якої сили

2025-12-02T15:41:13+02:00

Проаналізовано акустичні наративи як інструмент м’якої сили (soft power) у сучасному світі. Звук розглянуто не лише як естетичний феномен, а як чинник соціальної та політичної комунікації. Теоретичне підґрунтя дослідження становлять концепції «звукової екології» М. Шефера, acoustemology С. Фельда, медіадослідження аудіальних практик (М. Булл, Дж. Стерн) та теорія м’якої сили Дж. Ная, розширена підходами до культурної дипломатії. Акустичні наративи визначено як структуровані звукові практики (музику, мовлення, подкасти, саунд-дизайн), що мають символічний зміст і формують уявлення про спільноту чи культуру. Проаналізовано їхню роль у створенні емоційного впливу, формуванні довіри та солідарності.

Застосовано міждисциплінарний підхід (культурологія, медіазнавство, музикознавство, соціологія звуку), що дає змогу дослідити акустичні наративи як медіатори культурного діалогу й інструменти формування міжнародного іміджу держави. Розглянуто та проаналізовано приклади їхнього функціонування у практиках культурної дипломатії: програми «Jazz Ambassadors» у США під час Холодної війни, сучасні українські фестивалі, діаспорні радіо- та подкаст-проєкти. Особливу увагу приділено ролі пісні як носія ідентичності та засобу просування культурних цінностей. Показано, що в умовах воєнного часу акустичні наративи України — пісні, концерти солідарності, діаспорні медіа — стали чинником міжнародної підтримки та символом стійкості. Доведено, що вони є стратегічним ресурсом м’якої сили, здатним формувати культурний імідж, мобілізувати суспільство й впливати на глобальний дискурс

Традиції українського фортепіанного виконавства у сучасному європейському культурному просторі

2025-12-02T15:43:28+02:00

У статті досліджено традиції української фортепіанної виконавської школи в контексті сучасних європейських культурних процесів. Проаналізовано історичні засади, стилістичні особливості та естетичні пріоритети, що визначали розвиток української піаністичної традиції від ХІХ століття до сьогодення, зосереджуючи увагу на її інтеграції у європейський музичний простір. Особливу увагу приділено культурним і освітнім інституціям, які вплинули на формування національного піаністичного стилю, а також діяльності видатних українських піаністів, чия творчість сприяла визнанню українських виконавських практик на європейській сцені. У статті підкреслено тяглість педагогічних традицій, синтез національних та європейських інтерпретаційних моделей і роль культурного обміну у формуванні сучасних підходів до фортепіанного виконавства. Методологічно дослідження спирається на історичний, компаративний та культурологічний аналіз, що дозволяє виявити сталі традиції та нові тенденції в українському піанізмі ХХІ століття. З урахуванням останніх художніх процесів розглянуто також творчі траєкторії українських піаністів, визнаних на європейській сцені, активних останнім часом, тобто у 2015–2025 роках, що засвідчує зростання видимості українського піанізму в провідних європейських культурних середовищах. Їхні інтерпретаційні підходи, що поєднують виразну ліричність зі структурною ясністю та інтелектуальною виваженістю, демонструють здатність української школи до адаптації в діалозі з сучасними європейськими виконавськими естетиками. У дослідженні також висвітлено участь західноєвропейських піаністів у майстеркласах і колаборативних програмах за участю українських педагогів, що підкреслює зростання впливу українських інтерпретаційних принципів поза межами країни. Окрему увагу приділено розширенню присутності українського фортепіанного репертуару в європейському концертному житті, конкурсах і наукових студіях, що відображає як зростання мистецького інтересу, так і цілеспрямовану діяльність виконавців. Здійснений аналіз виявляє динамічний процес, у межах якого український піанізм робить вагомий внесок у розширення європейського музичного канону та водночас оновлює власні естетичні пріоритети. Загалом доведено, що сучасний європейський культурний простір не лише створює платформу для інтернаціоналізації українського фортепіанного мистецтва, але й стимулює його трансформацію, посилюючи міжкультурний діалог та розширюючи присутність української музичної спадщини в Європі.

Лялька як артефакт культури та філософський концепт у кінотекстах Кіри Муратової

2025-12-02T15:45:58+02:00

Надано огляд історико-культурного контексту появи ляльки таформування їїфункціоналу від первісних примітивних дерев’яних або кам’яних фігурок ритуального призначення до людиноподібних іграшок, манекенів, артоб’єктів у культурі імистецтві XX століття. Наведено приклади фігурування ляльки / манекену в творах авангардистів— насамперед використання цього символу еротизму тамоторошної «іншості» експресіоністами та сюрреалістами у візуальних мистецтвах— фотографії та кінематографі. Наукову увагу автора статті сфокусовано на особливостях введення лялькоподібних об’єктів тамаріонеточних персонажів у наратив екранних творів Кіри Муратової— режисерки, для якої лялька є не простим символом, радше— концентрованою ідеєю, ефективним інструментом осягнення відчуження, абсурду, екзистенційної порожнечі. Систематизовано форми йконтексти появи лялькоподібних об’єктів у ключових фільмах мисткині. Зокрема, розкрито символічні, наративні функції ляльки, її роль у створенні ефекту моторошності та гротеску; обґрунтовано використання маріонеткової поведінки персонажів якметафори виснаженості, позбавлення волі, втрати внутрішньої сутності, ознаки підвладності зовнішнім маніпулятивним впливам у розгубленому перебуванні в стані комунікативної кризи намежі симулятивного буття.

Застосовуючи теоретичні підходи Жака Лакана, Славоя Жижека, Жана Бодріяра, Юлії Кристевої таЖиля Делеза до аналізу муратівських фільмів, автор піддає осмисленню особливості використання Кірою Муратовою «лялькообразу» якфілософсько-семіотичного феномену. Артикульовано введення ляльки в наратив як своєрідної фігури іншості, що проблематизує традиційні уявлення про суб’єктність, тілесність і вербальну комунікацію. Проаналізовано логіку ніби рандомного виникнення антропоморфної безсловесної фігури як акцентованої присутності в ситуаціях, що не піддаються «проговоренню» та адекватній вербалізації.

Виявлено та комплексно досліджено динаміку змін статусу ляльки в авторських інтерпретаціях Кіри Муратової: від артефакту, тобто предметно оформленого людиноподібного об’єкта, до симулякру— «клона» тілесності homo, копії, що, втративши прямий зв’язок з оригіналом, підміняє людину, радше— переозначує, викриваючи її вторинність, замінність, фейковість репрезентації.

Напрями вдосконалення культурної політики України: державний і регіональний рівні в нових соціокультурних умовах

2025-12-02T15:48:10+02:00

Визначено ключові аспекти вдосконалення культурної політики України на основі аналізу чинної нормативноправової бази для культури, а також реакції громадськості та експертів на її реалізацію, відображену в різних аналітичних звітах. Ці питання диференційовано на державному та регіональному рівнях. Виділено провідні напрями культурної політики, реалізація яких сприятиме підвищенню якості культурного життя в країні. На основі статистичних даних доведено хибність залишкового принципу (або залишкового фінансування) культури, особливо у воєнний час. Запропоновано низку пропозицій, що базуються на сучасних наукових дослідженнях та законодавчій базі, втілення яких дасть змогу загалом покращити ситуацію у культурній та духовній галузі суспільства.

Методологія дослідження спирається на використання низки методів, за допомогою яких отримано відповідні результати, зокрема контент-аналізу сучасних досліджень, культурологічного підходу, методу порівняльних характеристик тощо. Наукова новизна дослідження полягає у систематизації проблем та формулюванні відповідних пропозицій щодо вдосконалення культурної політики України в контексті сучасних викликів. Практичне значення результатів визначається можливістю використання зібраного та критично проаналізованого матеріалу для подальших наукових досліджень і вироблення ефективних стратегій державної культурної політики.

Культурний вплив студентських перекладацьких конкурсів

2025-12-02T15:50:51+02:00

Проаналізовано культурний вплив Міжнародного студентського конкурсу «Переклад як засіб актуалізації етномовних картин світу», який від 2017 року щорічно проводить кафедра прикладної лінгвістики, порівняльного мовознавства та перекладу Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Захід сприяє розвитку мовної культури, підвищенню інтересу до перекладу та реалізації творчого потенціалу студентів. Описано організаційні аспекти конкурсу, критерії оцінювання робіт, а також результати його проведення у 2023–2025 роках. Культурний вплив заходу виявляється у знайомстві студентів із творчістю сучасних поетів, поширенні знань про іноземні культури, збагаченні української культури новими перекладами, формуванні активної перекладацької спільноти та розвитку творчої суб’єктності студентів-перекладачів. Дослідження підкреслює важливість перекладацької діяльності як засобу міжкультурної комунікації та розвитку творчої активності серед українського студентства

Культурні стратегії в українському рекламному дискурсі: архаїзація, псевдонародність, гендерне моделювання

2025-12-02T15:52:52+02:00

Розглянуто роль рекламного дискурсу як інструмента конструювання культурного поля реципієнта. З’ясовано, як семіотичні та жанрово-стильові характеристики української реклами впливають на формування ціннісних уявлень споживачів. Під час аналізу українських рекламних повідомлень визначено, що вони не лише репрезентують продукти та їхні властивості, а й конструюють культурну картину світу реципієнта, задаючи рамки соціальних цінностей і норм поведінки. Показано, що кожне рекламне повідомлення інтегрується у ширші культурні наративи, модифікуючи сприйняття соціальних ролей та ідеалів. Виявлено високий рівень жанрової адаптивності мови реклами: лексичний склад гнучко змінюється залежно від формату повідомлення (від офіційно-інформативного до розмовно-іронічного стилю), що підтверджує формування динамічного рекламного поля. Виокремлено три культурні стратегії українського рекламного дискурсу: використання архаїчного та псевдонародного стилів, а також гендерне моделювання. Визначено, що ці стратегії відображають звернення до національно-міфологічних символів, використання елементів живої розмовної мови (суржику) та наявність гендерних стереотипів у рекламних повідомленнях. Зроблено висновок, що культурні стратегії в рекламному дискурсі є засобом символічного впливу, який одночасно відбиває та закріплює соціокультурні зміни, формуючи у реципієнтів нормативні уявлення й ціннісні орієнтири

Феномен маски у китайській оперній традиції (на матеріалі Пекінської та Сичуанської опер)

2025-12-02T15:55:11+02:00

Проаналізовано феномен маски в китайській оперній традиції на прикладі Пекінської (цзінцзюй) та Сичуаньської (чуаньцзюй) опер. На основі історико-культурних джерел та сучасних досліджень простежено еволюцію китайської оперної маски — від її зародження до становлення як кодифікованої сценічної мови. Показано, що розвиток цього явища демонструє два різні підходи: у Пекінській опері маска / грим (ліанпу) постає як усталена система кольорів і орнаментів, що дає змогу швидко розпізнати архетипні риси персонажа та його соціальну роль; натомість у Сичуаньській опері цей принцип розвивається у динамічному вимірі — техніка бяньлянь («зміна облич») перетворює маску на інструмент миттєвої драматичної трансформації та передачі швидких змін емоційних станів. Здійснено порівняльний огляд спільних кодів (кольорова символіка, типологія ролей) і відмінностей (статичність / динамічність функцій, принципи сценічної дії) у Пекінській та Сичуаньській операх. Обґрунтовано, що маска є ключовим медіатором театральної комунікації, носієм багатошарових естетичних, моральних і культурних смислів та чинником формування пізнаваної візуальної мови опери. Розглянуто сучасні способи функціонування оперної маски за межами сцени, які засвідчують її інтеграцію до глобального культурного простору та набуття статусу універсального культурного знака XXI століття.

Архітектурно-реставраційна династія Пламеницьких: внесок у збереження культурної спадщини України

2025-12-02T15:12:16+02:00

Дослідження діяльності династії архітекторок-реставраторок Євгенії (1927–1994) й Ольги (1956–2022) Пламеницьких у справі збереження культурної спадщини України здійснено у контексті становлення української школи архітектурної реставрації. Аналіз побудований на трьох змістовних фокусах: обстеження й наукові дослідження архітектурних пам’яток, опрацювання архітектурно-реставраційних проєктів, програм і концепцій та праця в управлінських структурах зі збереження культурної спадщини.

На прикладі виконаних Пламеницькими досліджень й реставрації архітектурних пам’яток міста Кам’янець-Подільський висвітлено їхні унікальні вміння виявляти й працювати з артефактами, архівними документами та іншими історіографічними джерелами, знаннями різних фахових дисциплін, будувати причинно-наслідкові зв’язки. А потім — вписувати власноруч структуровані факти і зв’язки в історичні контексти різного масштабу. Пламеницькими введено до наукового обігу вісім стадій урбаністично-фортифікаційного розвитку оборонної системи Кам’янця. Саме ними обґрунтовано дако-римські першопочатки міста Кам’янець-Подільський. Розкрито процеси обстежень і розроблення концепції реставрації Замкового мосту, який є найстаршим мостом Центрально-Східної Європи і, ймовірно, зображений на рельєфі Траянової колони в Римі.

Аргументовано внесок династії Пламеницьких у розвиток методології і науково-методичних засад архітектурної реставрації. Доведено суттєве розширення ними дослідницького інструментарію. А саме, що археологічні культурні шари (як і матеріальна субстанція споруд) є найбільш достовірними джерелами, їхня підробка неможлива. Архітектурна археологія надає можливості встановлювати точне датування, що особливо важливо за умов відсутності писемних джерел.

Музей у контексті інституційної трансформації

2025-12-02T15:14:39+02:00

Розглянуто проблему перспектив, функціонування та розвитку музею в умовах інституційної зміни. Констатовано, що традиційна функція музею — розрізнення та збереження культурного досвіду — «розмивається», і це становить проблему в нових соціокультурних обставинах. Окреслено подальший розвиток цієї культурної форми на новому етапі — відповідно до викликів, на які не можна відповісти в рамках попередньої парадигми розуміння та інституційної організації музею. Показано, що сучасні проблеми організації музею можуть бути концептуалізовані на основі парадигми культурної багатоукладності, яка дозволяє розрізняти типи досвіду, які формують різні відвідувачі залежно від культуротипологічної орієнтації. Виокремлено три типи музейних відносин, що потребують розвитку та унормування відповідних практик у процесі інституційної зміни: «традиційні», «модерні» та «комунікативні». Окреслено і змістовні напрями інституційного наповнення музею — надихання, переконання і зваблення — та запропоновано дослідження перспективи відповідних механізмів, середовищ і типів музейних установ. На основі проєкції авторських соціологічних теоретичних образів суспільства викладено низку бачень перспектив, місця і рис музею як соціального інституту в умовах інституційної зміни: музей — комунікативний майданчик масової емоційної взаємодії; музей — центр соціальної інтеграції глобальних, глокальних та локальних сегментів життєвого середовища; музей — точка опору цифровій дегуманізації; музей — інститут збереження ідентичності та відтворення замкнених суспільних груп. Водночас висловлено припущення щодо потенційної деградації музейних відносин модерного типу та зменшення ролі музею як соціального інституту.

Культурна спадщина Черкас та Кропивницького у музейному вимірі

2025-12-02T15:16:48+02:00

Визначено, що в умовах сучасних викликів, зокрема військової агресії проти України, діяльність музейних закладів набуває особливого патріотичного та консолідаційного значення. Здійснено огляд музеїв Черкас та Кропивницького, присвячених видатним представникам національної та світової культури (Тарасові Шевченку, Марку Кропивницькому, Каролю Шимановському, Генріху Нейгаузу, Юлію Мейтусу). Показано їхній зв’язок із музичним мистецтвом та вивченням історії краю. Приділено увагу творчим благочинним заходам, проведеним музикантами-волонтерами у цих закладах. Доведено значення стабільної діяльності музейних установ та культурно-просвітницької роботи, актуальної для збереження національної ідентичності в умовах воєнного стану. Висвітлено практику організації концертів української музики та творчих зустрічей у музейному середовищі. Підкреслено винятково важливу роль музеїв у відтворенні та плеканні національної культурної самобутності завдяки створенню унікального культурного простору, що поєднує літературні, театральні, музичні та хореографічні традиції. Концертно-просвітницька діяльність музеїв сприяє актуалізації культурної спадщини та розширенню кола відвідувачів завдяки активній позиції й організації мистецьких подій, творчих зустрічей та авторських концертів. Практика проведення музичних програм у музейному просторі, зокрема концертів української музики у Черкаському обласному краєзнавчому музеї та творчих заходів у музеях Кропивницького, допомагає залучати нову аудиторію та сприяє глибшому розумінню творчої спадщини митців. Перспективи розвитку музейної справи пов’язані з необхідністю модернізації експозиційного простору, розширення міжнародної співпраці, впровадження інноваційних форм роботи з відвідувачами та посилення ролі музеїв як центрів культурно-освітньої діяльності.

Українські музеї етнічних спільнот: роль у збереженні ідентичності та культурній репрезентації

2025-12-02T15:20:06+02:00

Визначено роль українських музеїв етнічних спільнот у збереженні власної ідентичності і культурній репрезентації національних меншин та етнічних груп. Методологія роботи базується на системному підході, що включає методи аналізу, синтезу та узагальнення особливостей таких установ в Україні та за її межами. Наукова новизна полягає у введенні до культурологічного дискурсу проблематики функціонування українських музеїв етнічних спільнот як чинника збереження власної ідентичності і культурної репрезентації національних меншин та етнічних груп. Доведено, що такі установи через експозиції та виставкову діяльність надають можливість ознайомитися з особливостями культур тих етносів, які проживають у нашій державі. Водночас репрезентація цих культур сприяє вивченню та популяризації відповідної історикокультурної спадщини. Завдяки діяльності музеїв етнічних спільнот відбувається ідентифікація представників національних меншин та етнічних груп, формування толерантності до інших народів і поширення знань про їхню культуру серед широкої аудиторії. Зі свого боку українські музеї за кордоном виконують важливу роль у збереженні власної ідентичності українців, які постійно або тимчасово перебувають за межами України. Репрезентація української культури також привертає увагу громадян інших країн до подій в українському суспільстві.

Сакральне як екзистенція етносу та релігійний чинник формування етнокоду локальної культури і його трансляції

2025-12-02T15:22:19+02:00

Розглянуто теоретичні аспекти, викладені у дослідженнях українських та іноземних науковців щодо сакрального як екзистенції етносу та релігійного чинника формування етнокоду локальної культури і його трансляції. Доведено, що проблема вивчення сакрального як екзистенції не втрачає своєї актуальності навіть у наш стрімкий, глобалізований час розвитку інноваційних технологій. Метою статті є розгляд сакрального як екзистенції етносу та релігійного чинника формування етнокоду локальної культури і його трансляції на основі сучасних наукових джерел. Показано, що сакральне в контексті розвитку етносу та релігійних чинників формування етнокоду локальної культури є складним і багатогранним явищем, яке охоплює не лише релігійні вірування, а й культурні традиції, символіку, обряди та цінності, що передаються з покоління в покоління. На основі методу аналізу наукових джерел, а також авторського досвіду подорожі до Карпат виявлено, що сакральне виступає важливим чинником у формуванні і збереженні етнокоду культури, забезпечуючи її стійкість та адаптивність в умовах соціокультурного середовища, що змінюється. Узагальнено, що екзистенція етносу охоплює існування та розвиток етнічної спільноти, її культурні, соціальні, історичні та мовні характеристики. Це поняття включає і матеріальні, і нематеріальні аспекти життя етносу, такі як традиції, звичаї, мова, самосвідомість. Наголошено, що важливими чинниками для збереження екзистенції етносу є освіта, підтримка мовних і культурних ініціатив, а також активна участь етнічної спільноти в суспільному житті. Визначено, що трансляція етнокоду відбувається завдяки сімейним традиціям, освіті, мистецтву, культурі та сучасним комунікаційним практикам, зокрема інтернету

Генеза професіональної театральної періодики

2025-12-02T15:02:54+02:00

Виокремлення самостійних видів творчої (режисура) і наукової (театрознавство) діяльності, що відбулося на межі XIX–XX століть, стало одним із найголовнішим проявів великої реформи театру та зумовило, зокрема, появу професіональної (професіонали — для професіоналів) режисерської і театрознавчої періодики. Ці процеси відбувалися у контексті культурно-національних рухів, які сформували «рамку» і запит на історію театру — спочатку у річищі філології і культурно-історичної школи. Остання мала обґрунтувати тяглість національного театру, прояв у ньому «духу народу», а від кінця XIX століття — зосередилася ще й на вивчення його «національних форм». Потреби режисури вимагали розширення проблематики історичних досліджень — створення корпоративної «скарбниці» форм і прийомів не лише національного, а й світового сценічного мистецтва різних часів. Це заклало підвалини остаточного виокремлення з філології театрознавства, у становленні якого на цьому етапі брали участь і самі режисери. Від початку XX століття, захищаючи свої корпоративні інтереси, вони розвивали методологію роботи над виставою, створювали школи, поширювали фахову літературу, ставали видавцями періодичних видань, найактивніший розвиток яких припадає на період першу половину століття. Ключовою ознакою професіональних (режисерських) часописів став багатовекторний пошук, спрямований на діагностику проблем театру, формулювання і пропаганду нових ідей, аналіз старих і створення нових технологій, тобто відповідей на питання «як це зроблено» («як це зробити»). Однією з особливостей таких видань був паралельний розвиток і взаємозбагачення режисури та театрології, що реалізувалося не лише у розбудові термінологічної системи сценічного мистецтва, а й у посиленому інтересі до його історії.

Київська дитяча філармонія 1970‑х: Хроніки першого десятиліття

2025-12-02T15:05:29+02:00

Уперше здійснено комплексний аналіз діяльності Київської дитячої філармонії 1970‑х років — періоду, що визначив її організаційні та мистецькі пріоритети. На основі програмних матеріалів, публікацій у фаховій пресі та введенню в науковий обіг архівних документів Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва простежено основні тенденції розвитку концертної практики Київської дитячої філармонії означеного часу. Особливу увагу приділено аналізу тематичної структури концертів, серед яких монографічні програми, заходи до ювілейних дат видатних композиторів, концерти у співпраці з професійними митцями та викладачами мистецьких закладів (зокрема Київської консерваторії).

Висвітлено роль певних провідних діячів у формуванні творчого обличчя інституції, показано, що діяльність Київської дитячої філармонії мала на меті своєрідний симбіоз різних видів мистецтв, інтегруючи у свої програми музику, літературне слово, хореографію та образотворче мистецтво. Київська дитяча філармонія розглядається як культурно-освітній феномен, що поєднав функції концертної організації, виховного осередку та творчої лабораторії. Її діяльність сприяла набуттю юними виконавцями початкового професійного досвіду, а також розширювала культурний горизонт дитячої та юнацької аудиторії.

Таким чином, Київська дитяча філармонія стала одним із провідних осередків культурного життя Києва не лише 1970‑х років, а й наступних десятиліть, забезпечивши сталість музично-освітніх традицій та створивши професійну модель дитячої концертної практики.

Кінематограф та уява в дзеркалі літературного і філософського дискурсів першої половини XX століття

2025-12-02T15:07:34+02:00

Проаналізовано співвідношення між уявою та уявленням у працях мислителів, які критично оцінювали вплив кінематографа на здатність людини до творчої уяви. Розглянуто одну з можливих інтерпретацій цього впливу: замість проєкцій образів людської фантазії (зокрема буквальних — під час демонстрації фільму) кінематограф створює й нав’язує глядачам власні образи як відтепер єдину форму «зовнішньої», уніфікованої, «осуспільненої» та стандартизованої уяви. Здатність кіно відтворювати ті чи інші уявлення, репрезентувати як речі фізичної реальності (проста поява відзнятого на екрані), так і цілі поняття (наприклад, через монтажні техніки) стає одним з основних механізмів підміни активної уяви. Проаналізовано низку літературних творів періоду 1920–1950‑х років, у яких простежується специфічна реакція літератури на новий медіум — кінематограф у його масовому становленні як пролегомени до культурної індустрії. Головна претензія літератури — перетворення кіно на «ерзац-мрії», які поступово, але невідворотно та агресивно заміщують здатність людини мріяти, тобто уявляти альтернативні, відмінні від цієї соціальної реальності, світи. Унікальність цієї лінії аргументації полягає в тому, що вона майже тотожна тезам про культурну індустрію, сформульованим у виданій на початку 1940‑х років праці Т. Адорно та М. Горкгаймера «Діалектика Просвітництва» і вираженим мовою точних та аналітичних філософських рефлексій. Зроблено висновок, що філософія та література різним чином осмислюють один і той самий процес — якісні зміни у структурі та принципах роботи людської уяви, спричинені розвитком масового кінематографа в першій половині XX століття. Висунуто гіпотезу, що відтоді образи кінофільмів (та структуровані відповідно до пропонованих ними матриць образи реальності, видимого світу, який сам до певної міри став дзеркалом світу кінематографічного) стали своєрідним будівельним матеріалом мрій, а логіка та відносини між різними уявними подіями почали базуватися на принципах кінематографічного монтажу.

Виставкова діяльність і творчість Абрама Маневича в американській пресі 1922–1942 років з архіву Національного художнього музею України

2025-12-02T15:09:44+02:00

Метою цього дослідження було проаналізувати виставкову діяльність Абрама Маневича в американський період його творчості з 1922 по 1942 рік. Дослідження зосереджене на індивідуальних виставках художника в різних містах США та Канади, шляхом яких відбувалась його інтеграція в американське мистецтво. Автор розглядає трансформацію творчого підходу А. Маневича, який поєднував здобуті в Україні та Європі модерністські принципи з новим досвідом в Америці, що відображається у відгуках на його виставки та роботи в англомовній американській пресі 1920–1940‑х років. У дослідженні підкреслюється індивідуалістичний характер художньої спадщини Абрама Маневича та його відданість своїм принципам, які зосереджувалися на передачі сутності натури через колір. Стаття наголошує на ролі художника у сприянні культурним зв’язкам між Україною та США.

Олекса Новаківський: вплив навчання в Краківській школі мистецтв на формування митця

2025-12-02T14:48:12+02:00

Проаналізовано вплив навчання і мистецького середовища Краківської школи та академії мистецтв на формування живописної манери й творчість краківського періоду (1892–1913) Олекси Новаківського (1872–1935) — видатного українського митця-імпресіоніста, символіста, експресіоніста, графіка та педагога. Визначено роль професорів-імпресіоністів Я. Станіславського і Л. Вичулковського та символістів Я. Мальчевського, С. Виспянського, Ю. Мегоффера, В. Тетмаєра у становленні творчого світогляду митця. Показано, що стиль О. Новаківського формувався в умовах загальноєвропейських стилістичних трансформацій — переходу від реалізму, академізму й натуралізму до модерного мистецтва, зосередженого на національній ідентичності та фольклорних джерелах.

Встановлено, що навчання О. Новаківського в Краківській школі та академії мистецтв (1892–1904) стало ключовим етапом професійного зростання та мистецької освіти художника: ґрунтовної систематичної академічної науки рисунку і малярства, знайомства з сучасними тенденціями світового мистецтва: імпресіонізмом, символізмом та експресіонізмом. Доведено, що цей досвід визначально вплинув на формування авторської живописної манери та подальшу творчість митця як у Кракові (1892–1913), так і у Львові (1913–1935). О. Новаківський творив власну малярську візію світу, в якій зображав універсальні духовні цінності людства, поєднуючи сучасні тенденції європейського мистецтва з власним трактуванням образів української народної культури та іконопису.

З’ясовано, що в 1902/1903 н. р. у школі малярства професора Л. Вичулковського разом із О. Новаківським (№118 у «Списку учнів Краківської академії мистецтв») навчалися Михайло Бойчук (№109), Михайло Жук (№131) та Казимир Сіхульський (№126). Визначено, що протягом 1900–1913‑х рр. у с. Могила митець створив низку оригінальних експресивних (зокрема «Автопортрет», «Перед сповіддю», «Захід сонця в лісі») та символічних композицій (зокрема «Пробудження», «Визволення» («Втрачені надії»), «Коляда», «Моя Муза», «Хлопець з фіалкою», «Серце Ісуса»), у багатьох з яких зобразив свою музу — Маріанну Розалію Пальмовську.

Балетний симфонізм Анатолія Шекери в контексті сучасного хореографічного мистецтва

2025-12-02T14:50:47+02:00

Визначено та доведено актуальність дослідження такого важливого явища українського балетного театру, як творчість балетмейстера А. Шекери. Розглянуто вистави різних періодів його життя з метою окреслення основних рис творчого методу митця та значення його спадщини у мистецьких пошуках сучасних балетмейстерів. Для конкретизації кола тематичного аналізу хореографічного доробку балетмейстера обрано маловивчений напрям впливу балетного симфонізму на формування хореографії XX ст. Визначено риси балетного симфонізму у постановках А. Шекери, що найбільш повно відповідають поставленій темі, а саме: в балетах «Спартак» (1965), «Легенда про кохання» (1967), «Ольга» (1982), «Прометей» (1986), «Фантастична симфонія» (1996). Досліджено особливості творчого методу балетмейстера, його співпрацю з видатними українськими композиторами та сценографами. Виявлено вплив мистецької манери А. Шекери на творчість сучасних українських балетмейстерів В. Федотова, В. Гаченка, Д. Клявіна. Наголошено на важливості творчої спадщини митця для розуміння процесів у світовій та українській хореографії та необхідності більш поглибленого вивчення його доробку на науковому рівні.

Українське музичне середовище останньої чверті XIX століття у публікаціях видавництва Болеслава Корейва

2025-12-02T14:54:13+02:00

Проаналізовано список музичних творів, опублікованих київсько-одеською видавничою фірмою Болеслава Корейва у другій половині XIX століття. Розглянуто особистість та діяльність власника фірми — Болеслава Корейва, а також специфіку його стосунків із Миколою Лисенком. Серед шістдесяти чотирьох авторів у переліку: шість закордонних мистців із країн Західної Європи; дев’ять імен, які ще належить підтвердити; двадцять дві постаті, щодо яких бракує будь-якої інформації; двадцять сім композиторів, що жили та працювали в Україні. Увагу зосереджено на авторах, чию особу потрібно остаточно визначити; тривалий і складний пошук відомостей про кожного з них відбиває шлях, який треба подолати для формування об’ємного уявлення про тогочасну музичну культуру краю.

Амплуа і специфіка трактування тенорових партій у операх Г.Ф. Генделя (на прикладі опери «Радаміст»)

2025-12-02T14:56:44+02:00

Вивчено оперну творчість видатного німецького композитора доби бароко Г.Ф. Генделя із метою визначення амплуа і специфіки трактування партії тенора. Встановлено, що протягом різних періодів творчості композитора (гамбурзького, італійського, лондонського) було написано понад 40 оперних творів і що переважна більшість із них представляє жанр опери-seria.

Окрему увагу приділено опері «Радаміст» (1720), створеній у період першої Королівської академії музики (1720–1728). Виявлено, що ознакою цього етапу (протягом якого було написано 14 опер), є емансипація та зростання значення тенорової партії, перетворення амплуа тенорів на оперних злодіїв, а також практика залучення до виконання цих ролей співаків із виразними акторськими здібностями.

Проаналізовано сюжет опери «Радаміст», що ґрунтується на історичних подіях, пов’язаних з іберійсько-вірменською війною початку I тис. н. е. За канонами жанру, в цій опері-seria на три дії поєднані мотиви війни та кохання. Конфлікт між вірменським царем Тірідатом і фракійським (іберійським) принцом Радамістом, який розгортається довкола боротьби за Зенобію, дружину останнього, відтворено за матеріалами XII книги «Анналів» давньоримського історика Публія Корнелія Тацита, використаними лібретистом Доменіко Лаллі.

Визначено, що в опері «Радаміст» відбувається поляризація сил добра і зла. Ліричні персонажі опери (Радаміст, Зенобія, Поліссена), партії яких призначені для чоловічих і жіночих сопрано, уособлюють ідею добра. Натомість носієм зла виступає цар Вірменії Тірідат, єдина тенорова партія у виставі. Вокальна партія Тірідата, занотована в теноровому ключі та позначена високою теситурою, насичена войовничими інтонаціями, які виявляються передусім у віртуозних аріях, що безпосередньо втілює натуру антагоніста.

Після смерті Г.Ф. Генделя слава його знаменитих опер була затьмарена ораторіями пізнього періоду творчості. Епоха сценічного відродження оперної спадщини композитора настала у XX столітті та триває дотепер. Це стосується й опери «Радаміст».